Пуха О.В. Організаційно-правові проблеми реалізації форм безпосередньої демократії в системі місцевого самоврядування // Тези доповідей і наукових повідомлень підсумкової науково-практичної конференції ІІ туру Всеукраїнського конкурсу студенських наукових робіт з юридичних наук 2005/2006 навчального року (м. Харків, 25-26 трав. 2006 р.) / За заг. ред. М.І. Панова - Х.: Нац. юрид. акад. України, 2006. - 79 с.

Вступ
«У демократії є багато хиб,
але у неї є одна перевага –
досі ніхто не винайшов
нічого кращого»
В. Черчілль
Демократія – форма політичної організації суспільства.
Мабуть, незначна кількість громадян будь-якої країни здатна відповісти на запитання: що таке держава і для чого вона потрібна? що держава бере від мене і що я маю від неї? чому і для чого держава збирає податки? куди йдуть зібрані кошти і скільки їх потрібно? яке місце я займаю в державі та суспільстві? якою мірою я беру участь у здійсненні державної влади? та ін. Дійсно, запитання для пересічного громадянина не з простих. Але членом якого суспільства він є, – громадянського?
Запровадження інститутів демократії, в тому числі і безпосередньої, а тим більше їх належна реалізація буде майже неможливою, якщо кожен громадянин не буде відчувати себе частиною соціуму, а держава не буде правовою, в основі якої буде лежати принцип верховенства права. Побудова громадянського суспільства в країнах, що стали на шлях демократичного розвитку, до яких власне і належить Україна, - справа непроста і тривала.
Громадянське суспільство – головна рушійна сила історичного прогресу та побудови демократії. Та чи можна побудувати громадянське суспільство поза правовою державою та її інститутами?

1. Порядок підготовки і проведення місцевих референдумів

Актуальність цього питання має не тільки науково-теоретичне та політико-правове, але й важливе практичне значення. Розуміння феномену самоврядування народу у формі безпосередньої демократії в повному обсязі дає можливість знайти адекватні напрямки та форми розвитку самоврядування в сучасних умовах.
Чинна Конституція України у ст. 5 визначає, що носієм суверенітету й єдиним джерелом влади в Україні є народ . Він здійснює належну йому владу як безпосередньо, так і опосередковано через органи державної влади й органи місцевого самоврядування. Таким чином, Конституція України не тільки проголошує всеосяжне й повне народовладдя, але й визначає форми демократії – безпосередню й опосередковану (представницьку).
Як вказується у сучасній державознавчій літературі пріоритетною формою безпосередньої демократії в місцевому самоврядуванні є місцеві референдуми, проведення яких передбачено законодавством багатьох країн світу . Інститут референдуму законодавчо закріплений в основних законах та інших нормативно-правових актах таких країн, як Швейцарія, Франція, Німеччина, США, Данія, Італія, Іспанія, Швеція, Норвегія та інших, а в деяких країнах, зокрема США, референдуми застосовуються виключно на рівні штатів та місцевих територіальних спільнот, а проведення референдумів в загальнонаціональному масштабі взагалі не передбачено . В свою чергу, в деяких країнах законодавство не передбачає проведення референдумів. Наприклад, в Індії, де значна частина населення є малограмотною. Варто зазначити, що до початку XIX ст. референдуми переважно практикувалися на локальному рівні, зокрема, перший достовірно відомий референдум був проведений в 1439 р. у швейцарському кантоні Бери .
У суспільно-політичне життя України місцеві референдуми ввійшли порівняно недавно. Можливість проведення місцевих референдумів передбачається Конституцією України (ст. 38, 143) і Законами України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» , «Про місцеве самоврядування в Україні» та рядом інших законодавчих актів, які мають створювати для цієї форми народовладдя відносно цілісну та достатню правову основу. Але, на жаль, основний галузевий законодавчий акт про референдум, в тому числі про місцеві референдуми – Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», не приведено у відповідність до чинної Конституції України та законодавства про місцеве самоврядування, він вже не відповідає політико-правовим реаліям організації суспільного життя.
Місцеві референдуми – це форма вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення. За своєю суттю вони є інститутом прямої локальної демократії; способом здійснення публічної влади безпосередньо територіальними громадами в межах відповідних адміністративно-територіальних одиниць; однією з форм діяльності територіальних громад; вищою формою місцевого самоврядування як права територіальних громад самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Місцеві референдуми, як і всеукраїнський референдум, поділяються на кілька видів. Зокрема їх можна диференціювати за місцем (сільські, селищні й міські) і часом (звичайні та повторні) проведення, за підставами (обов'язкові, факультативні, ініціативні) і наслідками (імперативні та консультативні) їх проведення та іншими ознаками.
Крім того, як зазначають В.Ф. Погорілко та В.Л. Федоренко, в перспективі, тобто за новим Законом, місцеві референдуми за своїм змістом мають поділятися на статутні та звичайні . Однак це, безумовно, вимагає внесення коректив до профільного Закону «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 19 якого – «Статут територіальної громади села, селища, міста» – відносить прийняття означеного документа до віддання представницького органу місцевого самоврядування. З приводу цього О.В. Прієшкіна вказує, що в Україні фактично не створено правових умов для проведення статутних референдумів, що суттєво обмежує права місцевих жителів та не відповідає європейським стандартам локальної демократії . Одночасно постає запитання: а чи «відчувають» територіальні громади уже наявні та законодавчо закріплені права, чи користуються вони ними? Адже некритичне запозичення правоположень зарубіжних держав позитивно не впливає на законодавство України, а звідси, і на можливість реалізації відповідних прав громадян. Україна – не Німеччина, не Франція та не США. Україна – це держава зі своїм виключно індивідуалізованим суспільно-політичним розвитком, історичними умовами існування, зі своїми громадянами, які мають відповідний рівень правової свідомості та правової культури. Саме тому запровадження інститутів безпосередньої демократії повинно віддзеркалювати національно-культурні, соціально-економічні, політичні, правові чинники, відображати менталітет українського народу, відповідати його звичаям та традиціям. Встановлення якогось нового виду референдуму повинно бути поступовим та виваженим, а роль держави полягатиме в тому, щоб створити умови, за яких територіальні громади відчували необхідність в ньому і мали реальну можливість її реалізувати.
Місцевий характер референдумів насамперед обумовлений характером питань, які можуть бути предметом обговорення і вирішення територіальною громадою. Предметом місцевого референдуму може бути, як зазначається в Законі «Про місцеве самоврядування в Україні», будь-яке питання, віднесене Конституцією України, цим Законом та іншими законами до компетенції місцевого самоврядування. Це питання, які випливають із колективних інтересів членів територіальної громади, віднесені законами до предметів відання місцевого самоврядування і не входять до компетенції органів державної влади. Предмет місцевого референдуму визначається також і ст.ст. 4, 6 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми». Проте, деякі з положень нині втратили своє значення та є такими, що суперечать Конституції України.
Багатовікова світова практика застосування референдуму свідчить про наявність певної заборони щодо питань, які не можуть виноситися на голосування. Як вказує О.В. Прієшкіна: “На перший погляд, наявність у законодавстві питань, які не можуть бути предметом референдуму, вказує на антидемократичний характер подібних правових норм. Лише більш глибокий аналіз дає можливість зрозуміти, що стосовно деяких питань заборона їх розв’язання шляхом референдуму має об’єктивний характер” . Так, згідно ч. 3 ст. 6 Закону України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” на місцеві референдуми не можуть виноситися питання про скасування законних рішень вищестоящих органів державної влади і самоврядування; питання, віднесені до відання органів суду та прокуратури; питання, пов’язані з обранням, призначенням і звільненням посадових осіб, що належать до компетенції відповідної місцевої ради та її виконавчих та розпорядчих органів.
Не менш важливим аспектом розглядуваного питання є засади організації і проведення місцевих референдумів. Вони у цілому ідентичні основним засадам організації і проведення всеукраїнського референдуму, парламентських, президентських і місцевих виборів. Місцеві референдуми ґрунтуються на принципах загальності, рівності, прямого характеру участі громадян у цих референдумах і таємності голосування. Місцеві референдуму мають проводитися в умовах гласності та відкритості, за участю засобів масової інформації і широких кіл громадськості. Усі рішення, що стосуються місцевого референдуму, а також питання, які виносяться на референдум, мають бути доведені до відома жителів, в тому числі шляхом опублікування означених рішень місцевими засобами масової інформації. Законодавство гарантує членам територіальних громад, відповідним радам, сільським, селищним і міським головам, місцевим осередкам політичних партій, громадським організаціям та органам самоорганізації населення право вільної агітації “за” чи “проти” проведення місцевих референдумів. Місцеві референдуми мають проводитися відповідно до Конституції України державною мовою. В адміністративно-територіальних одиницях, де компактно проживають національні меншини, при проведенні референдуму може використовуватися також мова цих національних меншин .
Крім того, хотілося б зазначити, що правове регулювання принципів організації та проведення місцевих референдумів в інших країнах має певні особливості. Так, право брати участь у голосуванні на місцевому референдумі Лондона, мають право мешканці, яким на день проведення місцевого референдуму виповнилось 18 років, якщо вони є підданими її Величності, або громадянами однієї з держав Співдружності, або Республіки Ірландії . У Конституції Баварії 1946 року закріплено принцип комунального самоврядування, згідно з яким, громадяни в ній визначаються територіальними утвореннями, які перебувають у “безпосередніх” стосунках з державою . В свою чергу, у деяких штатах США на конституційному рівні поряд з принципом гласності виокремлюється принцип свободи проведення місцевих референдумів.
Основні етапи організації і проведення місцевих референдумів – це підготовка, проведення і підбиття підсумків референдуму. Можливий і детальніший поділ на стадії референдумного процесу: призначення місцевого референдуму; утворення дільниць з проведення місцевого референдуму; утворення комісій з місцевого референдуму; складання списків громадян, які мають право брати участь у місцевому референдумі; агітація за прийняття рішень, що виносяться на референдум; голосування; визначення результатів місцевого референдуму. Кожна з цих стадій отримала своє закріплення і законодавче регулювання відповідних процедур у Законі України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми». Проте, на наш погляд, вони підлягають більш детальному регулюванню. При цьому доцільно деякі з них оптимально наблизити до відповідних виборчих процедур, передбачених новітнім виборчим законодавством, зокрема, щодо складання та уточнення списків учасників референдуму, організації і проведення голосування, підрахунку голосів учасників референдуму.
Практика застосування законодавства про місцеві референдуми свідчить, що існуюча система комісій з референдуму, порядок їх утворення та організація роботи потребують вдосконалення. Для організації та проведення вказаних референдумів доцільно передбачити створення трирівневої системи комісій: регіональні комісії з референдуму – комісії Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські; місцеві – районні, сільські, селищні, міські, районні в місті комісії; дільничні комісії з референдуму. Запровадження такої системи вимагає чіткого розподілу повноважень між вказаними рівнями комісій.
На наш погляд, необхідно встановити дещо інший порядок утворення комісій з референдуму. Комісії вищого рівня (регіональна або місцева в залежності від виду референдуму) мають утворюватися обласними, міським міст Києва та Севастополя радами (або відповідно районними, сільськими, селищними, міськими, районними у місті радами), які в свою чергу повинні формувати комісії з референдуму нижчого рівня. Правом вносити обов'язкові для врахування подання щодо кандидатур до складу комісій з референдуму повинні бути наділені відповідні місцеві осередки політичних партій, загальні збори громадян за місцем проживання, органи самоорганізації населення. До складу цих комісій обов'язково мають включатися представники суб'єкту-ініціатора проведення референдуму.
Практика проведення останніх виборчих кампаній в Україні позначила необхідність вдосконалення порядку складання та уточнення списків учасників референдуму. Включення громадянина до списку юридично підтверджує його право на участь у референдумі. З огляду на це, важливо чітко визначити коло осіб, які мають право на участь у референдумі. Слід усунути існуючу на сьогоднішній день прогалину правового регулювання питань щодо встановлення строків складання та форми списків, відомостей про громадян, які повинні в них міститися, відповідальності посадових осіб виконавчих органів відповідних рад за достовірність, повноту і своєчасність їх складання, передачі списків комісіям з референдуму.
На наш погляд, слід відмінити можливість проведення дострокового голосування та встановити, що голосування відбувається в день проведення референдуму з 8 до 20 години. Окрема увага має бути приділена порядку підрахунку голосів учасників референдуму та встановленню результатів референдуму.
Слід констатувати, що практика проведення місцевих референдумів незначна. Так, за півтора року (1997 – травень 1998) місцеві референдуми були проведені лише в 44 територіальних громадах (із більш ніж 13 тисяч). Однак відбулися вони тільки в 29 громадах, а в решті – не відбулися через низьку явку виборців .
Тож чому цей інститут безпосередньої демократії за 15 років існування незалежної України не здобув своєї належної реалізації в суспільстві та державі? Мабуть, ніхто не зможе дати однозначну відповідь. Хоча у більшості випадків вчені посилаються на низький рівень правової свідомості та правової культури українських громадян, як це робить, наприклад, О.В.Прієшкіна, з чим повністю ми погодитися не можемо. Так, дійсно, поки що пишатися рівнем правової свідомості та правової культури української громади зарано. Але чому ці два віха побудови громадянського суспільства в такому занепаді? На кому ж лежить обов'язок виховувати людину як повноцінного громадянина – члена громадянського суспільства? Тут згадуються слова Конфуція: “Государ повинен відноситися до своїх підданих так, як до своїх дітей, виховувати їх особистим прикладом, а тому і народ буде йому підкорятися”. Саме тому, вважаємо, що вищезазначений обов'язок лежить на державі, в особі її органів влади. Проте на сьогодні бюрократичний апарат не створює належних умов розвитку як суспільства в цілому, так і кожного громадянина окремо. Проведення референдумів є мало ефективним, хоча владні структури “люблять” показати, що вони не забувають, хто є джерелом влади та її носієм, але використовують його здебільшого у власних політичних інтересах.
На нашу думку, на даному етапі розвитку місцевого самоврядування на місцеві референдуми слід виносити ті питання, в яких буде орієнтуватися кожен пересічний громадянин, саме тоді він відчує необхідність в державі, місцевому самоврядуванні, в суспільстві, розвиток якого рухатиметься у бік громадянського. Прикладом такого референдуму є місцевий референдум, проведений в м. Харкові в 1999р., за яким вирішувалося питання надання російській мові офіційного статусу. Також вважаємо за необхідне перед проведенням місцевого референдуму проводити широку масово-роз’яснювальну роботу із залученням громадськості.
Отже, для поширення практики реалізації такого інституту безпосередньої демократії як місцеві референдуми потрібен комплекс правових, соціально-економічних, ідеологічних заходів. Це вимагає також легітимного характеру влади – влади, яка буде користуватися довірою народу на будь-якому соціально-територіальному її рівні.

2. Збори громадян за місцем проживання, організація їх підготовки та порядок проведення

Важливу роль у становленні, інституціоналізації та реалізації місцевого самоврядування належить формам безпосередньої демократії територіальних громад, однією з яких є загальні збори жителів за місцем проживання. Це – організаційно-правова форма спільного публічного обговорення та вирішення жителями певної території питань місцевого значення. За законодавством України під загальними зборами розуміються зібрання всіх чи частини жителів села (сіл), селища, міста для вирішення питань місцевого значення (ст. 1 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”). Проведення зборів громадян регламентується Положенням “Про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні”, затвердженим Постановою Верховної Ради України від 17 грудня 1993р., за яким загальні збори громадян є складовою частиною системи місцевого самоврядування (сільрад, селищ, міст) . Крім того, порядок підготовки і проведення зборів передбачається статутами територіальних громад. Наприклад, в ч. 1 ст. 11 Статуту територіальної громади м. Києва зазначається, що загальні збори в м. Києві є формою безпосередньої участі членів територіальної громади міста Києва у вирішенні питань місцевого значення .
Загальні збори громадян скликаються за місцем проживання громадян для обговорення найважливіших питань місцевого життя (ст. 1 означеного Положення). Дана норма знаходить своє відбиття і в статутах територіальних громад. Так, ч. 1 ст. 23 Статуту територіальної громади міста Харкова вказує, що загальні збори громадян як форма їх безпосередньої участі у вирішенні питань місцевого значення скликаються за місцем проживання (мікрорайону, житлового комплексу, вулиці, кварталу, будинку та іншого територіального утворення) для обговорення або вирішення питань місцевого життя .
Загальні збори громадян є багатогранним та багатофункціональним явищем. Вони можуть розглядатися як спосіб народовладдя та форма здійснення місцевого самоврядування; організаційна форма діяльності громадських організацій та структурний елемент інших форм народовладдя; форма реалізації конституційних прав та свобод людини та громадянина – засіб волевиявлення; комплекс природних прав і засіб зворотного зв’язку між громадянами та державою тощо.
За відносно простим організаційним механізмом реалізації даної форми безпосередньої демократії стоїть досить складне завдання – об’єднати політично та соціально різнорідних людей у дієздатну асоціацію (громаду), яка приймає збалансовані рішення, що відповідають інтересам більшості мешканців даної території. У соціальному плані збори жителів можна визначити як форму публічної взаємодії людей, які складають більш-менш стійку територіальну спільноту.
Загальні збори громадян за місцем проживання значною мірою відрізняються від інших форм безпосередньої демократії, зокрема референдумів, виборів тощо. На відміну від місцевого референдуму, який є формою вирішення питань місцевого значення шляхом голосування всіма членами громади, загальні збори проводяться на рівні “мікрогромад”, у межах окремих частин сіл, селищ, міст як адміністративно-територіальних одиниць (будинків, вулиць, кварталів, мікрорайонів тощо), а тому є формою участі окремих груп членів територіальної громади в обговоренні та вирішенні питань, що належать до відання місцевого самоврядування. Істотний момент, який відрізняє збори від означених заходів, - одночасна присутність учасників в одному місці та прийняття ними рішення безпосередньо після обговорення винесених на порядок денний питань .
Крім того, слід зауважити, що відмінність загальних зборів жителів від усіх інших зборів, зокрема, трудових колективів, полягає також в організаційній постійності та періодичності, у великому розмаїтті питань, які обговорюються та вирішуються місцевими жителями. Основною перевагою зборів як інституту безпосередньої демократії і як форми місцевого самоврядування є органічне поєднання в них колективної соціальної дії: обговорення тієї чи іншої проблеми, вираження колективної думки, прийняття колективного рішення – з особистою активністю учасників зборів. При цьому суб’єкти обговорення та суб’єкти опрацювання конкретного рішення, в основному, співпадають (суб’єктів обговорення іноді може бути більше, чим суб’єктів прийняття рішення).
Історичний досвід місцевого самоврядування свідчить, що загальні збори громадян є однією з найбільш поширених та масових форм безпосередньої демократії. Протягом століть однією з основних форм управління місцевими справами були сільські сходи (збори). На них вирішувалися питання, пов'язані з громадським землеволодінням, благоустроєм населеного пункту та веденням місцевого господарства. Ці питання, зокрема, стосувалися прийняття до громади нових членів з правом на земельну ділянку, виключення з громади порочних членів, опіки над малолітніми та неповнолітніми сиротами, устрою та підтримання церков та сільських училищ, заснування сільських банків, утримання доріг тощо .
У загальних зборах мають право брати участь громадяни України – члени територіальних громад із правом голосу. Не можуть брати участь у зборах громадяни, визнані в судовому порядку недієздатними, особи, що перебувають в місцях позбавлення волі або примусового лікування. Хоча закон забороняє будь-які обмеження права громадян на участь у формах безпосередньої та представницької демократії (залежно від раси, кольору шкіри, статі та ін.), фактично у загальних зборах, як і в інших формах волевиявлення місцевих жителів, не можуть брати участь іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні на відповідній території та фактично є членами відповідних територіальних громад. Дане положення не відповідає вимогам Конвенції про участь іноземців у суспільному житті на місцевому рівні, яка прийнята Радою Європи у 1992р. Але її ратифікація потребує внесення змін до нині чинної Конституції України.
Загальні збори як інститут безпосередньої демократії виконує у політико-правовому механізмі здійснення місцевого самоврядування ряд специфічних функцій – політичну, дорадчу, інформаційну, контрольну та виховну. Так, політична функція пов’язана з формуванням різних самоврядних або громадських структур: утворенням органів самоорганізації населення, ініціативних груп з проведення всеукраїнського та місцевих референдумів тощо.
Дорадча функція полягає в тому, що шляхом обговорення будь-яких питань учасники зборів формують та висловлюють спільну думку, яка трансформується у загальноприйняте судження, імперативне або консультативне, залежно від суті обговорюваного питання. Якщо воно належить до компетенції зборів жителів, то прийняте рішення, на думку О.В.Прієшкіної і А.А., Коваленка, є остаточним, хоча, на нашу думку, воно є відносним. Якщо ж висловлена думка виходить за межі компетенції зборів, то рішення прийняте зборами, має консультативний характер.
Загальні збори – одна із організаційних форм реалізації конституційного права громадян на інформацію. Отже, вони виконують інформаційну функцію, міцно пов’язану з дорадчою. Надання учасникам зборів певної інформації має на меті наступне обговорення отриманих відомостей для опрацювання суспільної позиції та рішення з питання, яке належить до компетенції зборів. Зокрема, до компетенції зборів належить інформування населення про прийняті органами місцевого самоврядування рішення, хід їх виконання, заслуховування звітів керівників комунальних підприємств, установ організацій тощо.
З інформаційною функцією пов’язана контрольна, оскільки передбачає не лише отримання учасниками зборів певної інформації, але й її оцінку. Зокрема, загальні збори громадян у випадку не виконання прийнятих ними рішень мають право достроково припинити повноваження органів самоорганізації населення. (ст. 25 Закону України “Про органи самоорганізації населення”) .
Як окрему функцію можна також виділити виховну функцію, що спрямована на формування політичних переконань, вдосконалення самоврядних навичок, виховання самосвідомості та відповідальності жителів тощо .
Отже, загальні збори – найдоступніша форма вирішення мешканцями колективних проблем життєзабезпечення на певній території та один з найбільш ефективних способів їх самоорганізації. Законодавчі положення направлені на забезпечення реальної можливості поєднання колективного обговорення питань і прийняття рішень в чітких організаційних та організаційно-правових формах. Але багато з них потребують оновлення та розвитку. Зокрема, закріплені у вищеназваному Положенні повноваження загальних зборів багато в чому є застарілими і вимагають свого узгодження з чинним виборчим законодавством, законодавством про місцеве самоврядування тощо. При цьому доцільно, на наш погляд, розширити компетенцію цього інституту в сфері місцевого самоврядування.
Крім того, у відповідності до Положення, збори є право чинними за наявності на них більше половини громадян, які проживають на відповідній території і мають право брати участь у зборах (ст. 3). А звідси випливає, що кожний другий з означених громадян, член відповідного територіального утворення, повинен брати участь у роботі таких зборів безпосередньо. Об'єктивно виникає запитання: а чи можна провести повноцінні збори, якщо кількість жителів певного територіального утворення, наприклад, мікрорайону, перевищує 10 тисяч громадян?
На нашу думку, саме статути територіальних громад повинні вирішувати це питання, адже зібрати таку кількість громадян майже не можливо. На відміну від Статуту територіальної громади міста Харкова, де це положення продубльоване, Статут територіальної громади міста Києва зазначає, що рішення загальних зборів членів територіальної громади міста Києва, яке прийняте більш ніж 100 учасниками таких зборів, вважається обов’язковим до розгляду на сесії районної у місті ради; а рішення загальних зборів, яке прийняте більш ніж 1000 учасниками зборів, вважається обов’язковим до розгляду на сесії Київської міської ради (п. 3,4 ст. 11 Статуту).
Положення “Про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні” не встановлює гарантій виконання прийнятих загальними зборами рішень, а також не передбачає відповідальності посадових осіб за невиконання або неналежне виконання рішень, прийнятих на таких зборах. В ньому лише вказується, що на зборах може порушуватися питання про притягнення окремих посадових осіб до відповідальності, але підстави, вид і міра цієї відповідальності не вказуються. На нашу думку, необхідно було б нормативно вирішити це питання, а також встановити строки виконання рішень зборів. Саме за таким шляхом йдуть деякі країни Європи, наприклад, Німеччина .
Також існує проблема організаційно-правового характеру. Наприклад, у багатьох районах Чернігівської області на рівні сіл, селищ, міст такі збори проводяться у січні – лютому місяці, а бюджет як відомо, затверджується в грудні, а, отже, до виконання рішення слід чекати майже рік. На мою думку, такі збори слід проводити не раніш ніж за 6 місяців до затвердження бюджету. А це скорочує початок виконання рішення, тобто втілення його в життя, з 1 року до 6 місяців, що для місцевого рівня є істотним чинником.
Таким чином, збори мешканців за місцем проживання є важливим інститутом у системі форм безпосередньої демократії, ланкою, що об’єднує жителів з органами місцевого самоврядування, формою прояву справжнього народовладдя, яке здійснюється шляхом прямого вільного волевиявлення, а також відіграють істотну роль у вихованні правосвідомості та політичної культури, громадської активності широких мас.

3. Місцеві ініціативи, громадські слухання, організація їх проведення

Принципово новою для вітчизняної муніципальної практики формою безпосередньої демократії, яка не була передбачена раніше чинним законодавством про місцеве самоврядування, є місцеві ініціативи. Згідно зі ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Розвиваючи це положення, ст. 9 означеного Закону закріплює право членів територіальної громади ініціювати розгляд у раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування.
Слід зауважити, що місцеві ініціативи – це непряма нормотворчість громадян, яка практикується в Швейцарії, деяких штатах США та інших країнах, і означає прийняття правових актів голосуванням членів місцевої спільноти. У цих країнах пряма нормотворчість застосовується чимало років та має власні традиції. Водночас вона в жодному разі не замінює представницьких форм нормотворчості, фактично є доповненням до них, іноді вступає в конфлікти з представницькими органами, які відстоюють іншу позицію, аніж певна частина місцевої спільноти, або грає пасивну роль у розв’язані назрілої проблеми муніципального життя .
Особливістю вітчизняної моделі місцевого самоврядування є те, що вона поки не знає практики прямої правотворчості. В Україні закріплена місцева ініціатива, що суттєво відрізняється від безпосередньої нормотворчості, та є формою волевиявлення членів територіальної громади шляхом ініціювання розгляду відповідною радою будь-якого питання місцевого значення. Змістом конституційно-правового інституту місцевої ініціативи є сукупність конституційно-правових норм, які регулюють порядок здійснення у вигляді обов’язкової для розгляду у встановленому законом порядку громадської ініціативи, спрямованої на прийняття представницьким органом місцевого самоврядування в межах встановленої компетенції нормативно-правового акту відповідно до Конституції та законів або на вирішення ним в іншій формі громадського значущого питання, яке міститься у пропозиціях громадян . Це можуть бути питання, пов’язані з управлінням майном, що є в комунальній власності; затвердженням програм соціально-економічного та культурного розвитку та контролем за їх виконанням; встановлення місцевих податків та зборів відповідно до закону; забезпеченням проведення місцевих референдумів
та реалізацією їх результатів; утворенням, реорганізацією та ліквідацією комунальних підприємств, організацій і установ, а також здійсненням контролю за їх діяльністю тощо.
Існує кілька видів місцевих ініціатив.
Так, за змістом їх можна поділити на правотворчі ініціативи, спрямовані на прийняття, зміну або скасування певного локального правового акту (наприклад, в ч. 2 ст. 2 Статуту територіальної громади міста Харкова зазначається, що місцева ініціатива – це викладена в письмовій формі пропозиція про необхідність розгляду питання й ухвалення рішення або внесення у відповідну раду проекту нормативно-правового акту з питань, віднесених до його компетенції); ініціативи установчого характеру, зокрема ініціативи, які коригують склад представницького органу місцевого самоврядування; референдумні ініціативи тощо.
За формою вираження місцеві ініціативи бувають документально оформлені та неоформлені. Так, ч. 2 ст. 12 Статуту територіальної громади міста Києва вказує, що місцева ініціатива оформляється у вигляді письмово викладеної пропозиції про розгляд відповідного питання чи прийняття певного рішення Київською міською радою або районною у місті Києві радою.
Суб’єктів реалізації місцевої ініціативи можна поділити на такі групи: суб’єкти внесення ініціативи (громадяни, які мешкають на відповідній території та мають право голосу, ініціативні групи або місцеві осередки політичних партій тощо); суб’єкти підготовки та проведення ініціативи (ініціатори, органи місцевого самоврядування тощо); суб’єкти виконання ініціативи (органи, посадові особи місцевого самоврядування).
Відповідно до ч. 2 ст. 9 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» порядок внесення місцевої ініціативи на розгляд ради визначається представницьким органом місцевого самоврядування або статутами територіальних громад. Надаючи подібне право органам місцевого самоврядування, Закон допускає різні варіанти порядку внесення місцевої ініціативи, визначення суб’єктів ініціативи, що дає можливість найбільш оптимально врахувати історичні, національно-культурні, соціально-економічні та інші особливості здійснення місцевого самоврядування, але на основі Конституції України та в межах Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” .
Так, ст. 12 Статуту територіальної громади міста Києва зазначає, що члени територіальної громади міста Києва мають право ініціювати розгляд у Київській міській, а також у відповідних районних у місті Києві радах в порядку місцевої ініціативи будь-якого питання, віднесеного Конституцією України, законами України та Статутом до предметів відання місцевого самоврядування у місті Києві.
Місцева ініціатива оформлюється у вигляді письмово викладеної пропозиції. Передані на розгляд районної у місті Києві ради пропозиції повинні бути підписані не менш, ніж 100 членами територіальної громади міста, а передані на розгляд Київської міської ради – не менш, ніж 1000 членами територіальної громади міста Києва. Отже, особливістю внесення місцевої ініціативи територіальної громади міста Києва є: її письмова форма, наявність “квоти” в 100 або 1000 голосів, не відокремлення членів територіальної громади та ініціативної групи як суб’єктів місцевої ініціативи.
В свою чергу ст. 2 Статуту територіальних громад міста Харкова зазначає, що місцева ініціатива члена територіальної громади може попередньо обговорюватися на загальних зборах громадян за місцем проживання. За результатами обговорення питання на загальних зборах обирається житель або ініціативна група жителів, яким доручається розробити проект рішення з одного питання та довести до відома міського голови рішення загальних зборів з пропозицією про включення питання до порядку денного сесії міської ради. Член територіальної громади має право ініціювати розгляд питання на сесії міської ради, засіданні виконавчого комітету, звернувшись із заявою (клопотанням, листом) до міського голови, депутата міської ради, а також у постійну комісію або виконавчий комітет міської ради, до компетенції, якого віднесене дане питання. Міський голова, виконавчий комітет, постійні комісії міської ради, депутати, розглянувши ініціативне звернення члена територіальної громади, приймають відповідне рішення.
Для того, щоб проаналізувати вищезазначені положення Статуту територіальної громади міста Харкова, слід звернутися до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”. Ч. 3 ст. 9 Закону вказує, що місцева ініціатива, внесена на розгляд ради у встановленому порядку, підлягає обов’язковому розгляду на відкритому засіданні ради за участю членів ініціативної групи з питань місцевої ініціативи. А виходячи з положень Статуту територіальної громади міста Харкова, місцева ініціатива є оформленою в установленому порядку у вигляді заяви (клопотання, листа) члена територіальної громади, зверненого до міського голови, депутата міської ради, а також у постійну комісію або виконавчий комітет, до компетенції якого віднесене дане питання. Використовуючи загальну норму – ст. 9 Закону, таке звернення (заява) обов'язково повинне підлягати розгляду на відкритому засіданні ради, але чомусь ч.ч. 5, 6 ст. 25 Статуту територіальної громади міста Харкова встановлюють цьому перешкоду.
Крім того, Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” дозволяє визначати лише порядок внесення місцевої ініціативи, а не її суб'єктів (ч. 2 ст. 9 Закону). Суб’єктом місцевої ініціативи, згідно з ч. 1 ст. 9 Закону, можуть бути члени територіальної громади у вигляді ініціативної групи (ч. 3 ст. 9 Закону), а не член територіальної громади як окрема особа (ч. 4 ст. 25 Статуту).
Тому, на мою думку, означені положення Статуту територіальної громади міста Харкова не відповідають нормам чинного законодавства України, а звідси, унеможливлюють реалізацію права членів територіальної громади на місцеві ініціативи.
Рішення ради, прийняте з питання, внесеного на її розгляд шляхом місцевої ініціативи, обнародується в порядку, встановленому представницьким органом місцевого самоврядування або статутом територіальної громади (ч.ч. 3, 4 ст. 9 Закону). Рішення Київської міської ради, а також відповідної районної у місті Києві ради, прийняті з питань, внесених на їх розгляд шляхом місцевої ініціативи, оприлюднюються в порядку, що визначається відповідною радою при розгляді таких питань (ч.ч. 5, 6 ст. 12 Статуту). Обнародування рішень, як правило, відбувається шляхом їх опублікування у друкованих офіційних ЗМІ відповідної місцевої ради, повідомлення через інші ЗМІ (радіо, телебачення тощо), видання відомчого бюлетеня ради й, у крайньому випадку, через вивішування публічних оголошень на дошках, встановлених у певних місцях на території громади.
Отже, місцева ініціатива – це ініціатива громадськості. Застосування цього інституту безпосередньої демократії вимагає спеціального локального нормативного регулювання відповідних процедур, а також належного рівня правової свідомості громадян. Відсутність здебільшого статутів або відповідних положень унеможливлює застосування цієї форми безпосередньої демократії в системі місцевого самоврядування. Хоча слід констатувати також і незначну практику місцевих ініціатив тих громад, які мають відповідний організаційно-правовий механізм реалізації місцевих ініціатив, що пов'язане, на наш погляд, з незначним рівнем самосвідомості та правової культури територіальних громад.
Відповідно до ст. 13 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” територіальна громада має право проводити громадські слухання – зустрічі з депутатами відповідної ради та посадовими особами місцевого самоврядування, під час яких заслуховувати запрошених, порушувати питання та вносити пропозиції щодо проблем місцевого значення, які належать до відання місцевого самоврядування.
Правова природа цієї, як і більшості інших безпосередніх форм діяльності територіальної громади, також випливає зі змісту ст. 140 Конституції України, яка проголошує первинним суб’єктом місцевого самоврядування територіальну громаду як певну самоорганізацію громадян, об’єднаних за територіальною ознакою з метою задоволення в межах закону своїх колективних потреб і запитів та захисту своїх законних прав та інтересів. Тому в Основному Законі прямо йдеться про підвищення ролі різноманітних форм безпосередньої участі територіальних громад – жителів сіл, селищ, міст – в управлінні місцевими справами. У виконання конституційних правоположень громадські слухання як одна з таких форм закріплюються і у найбільш загальному вигляді регулюються ст. 13 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Положення цієї норми Закону повністю відображається в статутах територіальних громад, наприклад, ч. 1 ст. 24 Статуту територіальної громади міста Харкова.
Предметом громадських слухань, на думку М.І. Корнієнка, можуть бути: проекти програм соціально-економічного та культурного розвитку територіальної громади; проекти місцевого бюджету; місцеві податки та збори; надання пільг по місцевих податках та зборах; відчуження об’єктів комунальної власності, які мають важливе значення для задоволення потреб територіальної громади, а також об’єктів спільної комунальної власності територіальних громад, що перебувають у правлінні районних та обласних рад, передача їх під заставу; місцеві програми приватизації об’єктів комунальної власності; питання адміністративно-територіального устрою, передбачені законодавством країни; створення вільних економічних та інших зон, зміни у статусі цих зон; дострокове припинення повноважень місцевого голови; затвердження символіки відповідної територіальної громади; прийняття статуту територіальної громади тощо . Отже, предметом таких слухань можуть бути всі питання місцевого значення, які належать до відання місцевого самоврядування.
Пропозиції, які вносяться за результатами громадських слухань, підлягають обов'язковому розгляду органами місцевого самоврядування (ч. 3 ст. 13 Закону). Цим ще раз підкреслюється роль, яку відіграє територіальна громада у вирішенні питань місцевого значення.
Слід зауважити, що Закон не визначає прядок організації, терміни проведення громадських слухань, надаючи право регулювати ці питання територіальній громаді і закріплювати їх у статутах. Саме тому як періодичність, так і порядок організації буде відрізнятися між собою в різних адміністративно-територіальних одиницях, навіть в рівних за своїм статусом. Закон лише визначає загальну періодичність проведення громадських слухань – не рідше одного разу на рік (ч. 2 ст. 13 Закону). Так, громадські слухання з питань, віднесених до відання Київського міського голови та Київської міської ради, проводяться не рідше одного разу на рік, а з питань, віднесених до відання районної у місті Києві ради, – не рідше двох разів на рік (ч. 2 ст. 13 Статуту територіальної громади міста Києва).
Статут територіальної громади міста Харкова зазначає, що громадські слухання проводяться з ініціативи не менше 20 членів територіальної громади, органів самоорганізації населення. У пропозиції про проведення громадських слухань повинні бути зазначені питання (проекти актів), що пропонуються до обговорення, посадові особи міського самоврядування, які повинні взяти участь у громадських слуханнях. Пропозиція направляється міському голові, який зобов'язаний у 10-дений термін видати розпорядження про проведення слухань або відхилити пропозицію, мотивуючи при цьому своє рішення. Громадські слухання проводяться у обов'язковому порядку, якщо пропозицію про їх проведення підписали 100 членів територіальної громади.
У розпорядженні міського голови повинні бути зазначені відомості про місце і час проведення громадських слухань, питання і пропозиції (проекти актів), що пропонуються до обговорення, склад посадових осіб, які будуть брати участь у громадських слуханнях. Для участі у громадських слуханнях можуть запрошуватися фахівці, експерти з питань, що будуть розглядатися. А відповідно до Статуту територіальної громади міста Києва можуть також запрошуватися депутати відповідного виборчого округу, представники міських осередків політичних партій та громадських організацій, а також керівники підприємств і організацій, якщо їх діяльність пов’язана з питаннями, що обговорюються.
Розпорядження міського голови про проведення громадських слухань доводиться до відома відповідних органів і посадових осіб місцевого самоврядування, а також публікується в міських засобах масової інформації не пізніше, ніж за 20 днів до їх проведення. За статутом територіальної громади міста Києва цей строк скорочено до 10 днів. Загальноміські слухання введе міський голова. У випадку, коли предметом громадських слухань є діяльність міського голови, головуючий обирається учасниками слухань.
На нашу думку, в статутах територіальних громад слід гарантувати надання відповідною радою та її виконавчими органами допомоги у підготовці та проведенні громадських слухань, як це, наприклад, вказано у Статуті територіальної громади міста Києва.
На відміну від статуту територіальної громади містах Харкова, Статут територіальної громади міста Києва зазначає, що про результати громадських слухань Київська міська рада, районна у місті Києві рада інформує членів територіальної громади міста Києва у 10-денний термін.
Отже, на основі викладеного можна зробити висновок, що впровадження таких форм безпосереднього здійснення територіальними громадами місцевого самоврядування, як місцеві ініціативи, громадські слухання, вимагають розробки і прийняття дієвого статуту громади. Наприклад, дехто з депутатів Харківської міської ради вказує, що це не той документ, який змінить життя мешканців міста; дехто називає статут дублюванням законів, які прийняті в Україні (збір нормативних актів) і вказує на те, що він має охоплювати питання охорони здоров’я, освіти, культури, забезпечення правопорядку та ін .
Частково погодитись з цим можна, оскільки певна кількість положень статутів відбиває норми відповідних нормативно-правових актів. Але не слід забувати, що є й ті положення, які майже не регулюються на рівні закону, а знаходять своє закріплення саме в статутах територіальних громад. До них ми можемо віднести організаційно-правові питання місцевих ініціатив та громадських слухань. Їх же відсутність фактично виключає можливість застосування цих форм в системі місцевого самоврядування, стримує розвиток громадянського суспільства. В даний час на більш ніж 30 тисяч територіальних громад наявні статути лише в 30. Розробка цих документів потребує перш за все залучення фахівців як в галузі права, так і в галузі економіки та в інших галузях. А у більшості випадків на місцевому рівні таких фахівців не знайдеш, тому, на нашу думку, при розробці статутів повинна надаватися правова, організаційно-методологічна та інша допомога держави.
Крім того, статути, навіть за їх наявності, не є такими й доступним для членів територіальних громад. Наприклад, у Києві, де населення досягає майже 2,8 млн. громадян, Статут територіальної громади міста Києва у надрукованому вигляді міститься лише у 40 тис. примірниках: 30 тис. в номері газети Київської міської ради “Хрещатик”, а 10 тис. надруковані окремим бюлетенем. Тому постає запитання: як можна користуватися правом, не знаючи про його існування? Тому говорити про удосконалення норм, регулюючих дані інститути майже неможливо за відсутності, по-перше, здебільшого самих норм (маються на увазі статути), по-друге, належної практики їх застосування, адже практика – критерій істинності знань.

4. Звернення громадян, порядок їх розгляду органами та посадовими особами органів місцевого самоврядування

Особливе місце серед форм реалізації членами територіальних громад права на участь у місцевому самоврядуванні посідає право направляти звернення або особисто звертатися до органів та посадових осіб місцевого самоврядування. Закріплення його є вираженням демократичності нашої держави, відповідає загально визнаним міжнародним стандартам . Нормами Основного Закону визначаються суб'єкти звернення, види звернень, обов’язковість їх розгляду та ряд інших положень.
На регулювання та практичну реалізацію конституційно проголошеного права на звернення, 2 жовтня 1996 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України “Про звернення громадян” . Згідно цього акту звернення можна класифікувати за їх змістом на пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги; за формою – на усні та письмові; за кількістю суб’єктів звернення – на індивідуальні та колективні. Останні переважно пов’язані з реалізацією колективних прав громадян. Наприклад до Харківської міської ради за період з 01.01.2004 по 30.09.2005 на проведення мітингів та пікетування надійшло 99 колективних звернень.
Згідно Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” на органи і посадових осіб місцевого самоврядування покладено обов’язок ведення особистого прийому громадян, забезпечення на відповідній території додержання законодавства щодо розгляду звернень громадян та їх об’єднань; забезпечення роботи по розгляду звернень громадян, ведення особистого прийому; забезпечення вимог законодавства щодо розгляду звернень громадян, здійснення контролю за станом цієї роботи на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форм власності.
Органи місцевого самоврядування та їх посадові особи в межах своїх повноважень зобов’язані: об’єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви та скарги; на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його прохання чи скаргу; скасовувати або змінювати оскаржені рішення у випадках передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням; забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв’язку з заявою чи скаргою рішень; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки, заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніше як у місячний термін довести прийняте рішення до відома трудового колективу чи об’єднання громадян за місцем проживання громадянина; у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою, роз’яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення; не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам; особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів по усуненню причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.
Звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов’язковому прийняттю органами та посадовими особами органів місцевого самоврядування та належному розгляду. Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення. Дане положення є важливою гарантією можливості подавати звернення іноземними громадянами та особами без громадянства.
Згідно до ст. 20 Закону, звернення подані до органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо у місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо встановлюється необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка надала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п’яти днів.
Відповідно до Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” та Закону України “Про звернення громадян”, керівники та інші посадові особи органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян зобов’язані проводити особистий прийом громадян. Він проводиться регулярно у встановленні дні та години, у зручний для громадян час, за місцем їх роботи і проживання. Графіки прийому мають доводитися до відома громадян.
Конституція України, Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» та Закон України “Про звернення громадян“ встановлюють гарантії реалізації конституційного права кожного на звернення, а Закон України “Про звернення громадян“ передбачає юридичну відповідальність особи, винної у порушенні цього Закону. Але існують проблеми і на законодавчому рівні. Закон України «Про звернення громадян», наділяючи громадян певними правами під час розгляду їх звернень органами державної влади та місцевого самоврядування, разом з цим не встановлює відповідної процедури їх реалізації. Закон, закріплюючи право доступу громадян до інформації, зібраної під час проведення перевірки його звернення, не кореспондує його з відповідним обов'язком органів державної влади та місцевого самоврядування, більш того, надає можливість таким органам прийняти рішення про обмеження доступу громадян до інформації при розгляді заяви чи скарги.
Слід зазначити, що кількість письмових звернень, які подаються громадянами до органів державної влади та місцевого самоврядування поступово зростає. Так, за 2003 рік до Харківської міської ради надійшло 13701 звернень, з них 1090 скарг та 174 клопотання; за 2004 рік – 14498 звернень, з них 883 скарги та 273 клопотання; за період з 01.01.05р. по 30.09.05р. – 14976 звернень, з них 1431 скарги та 254 клопотання.
До Харківської обласної державної адміністрації тільки за 2004 рік надійшло майже 20000 звернень, що на 45 відсотків більше, порівняно з 1997 роком.
Розцінювати ці статистичні дані можна по різному: хтось вкаже на більш відповідальне ставлення відповідних посадових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування, хтось на підвищення рівня правової свідомості громадян, бажання захистити своє порушене право чи інтерес тощо. Але це лише позитивні сторони реалізації цього права, а тому не слід забувати, що поряд з ними існують недоліки у роботі зі зверненнями. Про них вказували, як в 1997, так і в недалекому минулому – 2004р .
19 березня 1997 року Президент України видав Указ «Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення» . В ньому вказуються ті недоліки в роботі зі зверненнями, які присутні і в наш час – відсутність належного реагування на них з боку посадових осіб, значна частина цих звернень своєчасно не розглядаються або взагалі залишаються без розгляду, окремі посадові особи формально і бездушно ставляться до вирішення життєво важливих питань громадян, у тому числі і найменш соціально захищених, що викликає їх справедливе обурення, недовіру до органів влади та місцевого самоврядування. Безперечно, що в таких випадках слід підвищувати персональну відповідальність відповідних посадових осіб.

Висновок

Україна – молода держава. За 15 років незалежності зроблений значний вклад у розвиток і розбудову її державності. Про це свідчить докорінна зміна майже всієї політико-правової системи, запровадження нових, раніше невідомих державно – правових інститутів тощо.
Подальша розбудова України на засадах демократичної правової держави, де народ визнається джерелом влади, а кожному громадянину гарантується право брати участь в управлінні суспільними справами, вимагає здійснення комплексу правових, соціально-економічних, ідеологічних заходів. Сучасний стан законодавчого регулювання форм безпосередньої демократії в системі місцевого самоврядування вимагає вдосконалення існуючих законів, а також розробки і прийняття окремого закону про місцеві референдуми та інші форми безпосереднього здійснення місцевого самоврядування територіальними громадами. Предметом його регулювання мають стати суспільні відносини, що виникають у зв'язку з підготовкою і проведенням місцевих референдумів, консультативних опитувань, загальних зборів громадян, громадських слухань та місцевих ініціатив.
Список використаної літератури
1. Андресюк Б. Самоврядування. Чого ми від нього очікуємо // Віче. – 2000. – №1. – 40-42.
2. Закон про місцеве самоврядування в Україні: Наук.-практ. коментар / Інститут законодавства Верховної Ради України. – К.: АТ “Книга”, 1999. – 399с.
3. К.Круіс. Проблеми місцевого самоврядування в судочинстві Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. –2000. – №4. – С.10-14.
4. Каким должен быть основной закон города? // Слобода. – 1999. – №59. – С.3
5. Коваленко А.А. Теорія і практика місцевого самоврядування в Україні.-К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2002.
6. Коваль Л.В. Адміністративне право. – К., 1998.
7. Ковлер А.И. Историческая форма демократии: проблемы политико-правовой теории. – М.: Наука, 1990.
8. Комаров В.В. Формы непосредственной демократии в России: Учебное пособие. – М., 1998.
9. Конституційне право України / За заг. ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К.: Юрінком, 2002.
10. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – №30. – Ст. 141.
11. Корнієнко М. Проблеми місцевого самоврядування в юрисдикції Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. – 2000. №4. – С.7-17.
12. Корнієнко М.І. Статут територіальної громади: яким він може бути? // Розвиток місцевої демократії: забезпечення прав громадян на здійснення місцевого самоврядування: Зб. матер. конф., Київ, 21-22 грудня 1998 року. – К., 1999. – С.16-20.
13. Мішина Н.В.. Муніципальне управління у Великому Лондоні // Одеська соціальна юридична академія. Наукові праці одеської юридичної академії. Том 3. Научное издание. – О.: Юр.лит., 2004. – С.231-248.
14. Погорілко В.Ф. Основні засади теорії безпосередньої демократії // Право України. – 2001. – №8. – С.30-37.
15. Погорілко В.Ф., Федоренко В.Л. Референдуми в Україні: історія та сучасність: Монографія. – К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2000.
16. Прієшкіна О.В. Місцеве самоврядування в Україні: правове регулювання безпосередньої демократії. – К.: Кондор, 2004.
17. Прієшкіна О.В. Поняття та зміст безпосередньої демократії у місцевому самоврядуванні України // Наукові праці Одеської юр. ак. Том 3. – О.: Юр.лит.-2004. – С.228-236.
18. Про всеукраїнський та місцеві референдуми: Закон України від 3 липня 1991 р. (з наст. змін. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 33. – Ст. 443.
19. Про загальні збори громадян за місцем проживання в Україні, затверджене Постановою Верховної Ради України №3748-XII від 17 грудня 1993р. // Відомості Верховної Ради України. – 1994. – №6. - Ст.30.
20. Про звернення громадян: Закон України №393/96-ВР від 2 жовтня 1996р. // Відомості Верховної Ради. – 1996. –№47. – Ст.256.
21. Про місцеве самоврядування в України: Закон України від 21 травня 1997 р. (з наст. змін. і доп.) // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – Ст. 170.
22. Про органи самоорганізації населення: Закон України № 2625-ІІІ від 11 липня 2001р. // Відомості Верховної Ради. – 2001. – №48. – Ст. 254.
23. Статут територіальної громади міста Києва. – К.,2002. – 15 с.
24. Статут територіальної громади міста Харкова // Слобода. – 2001.